Життєвий і науковий шлях Миколи Мушинки
20 лютого в Закарпатській академії мистецтв відбулася урочиста Вчена рада з нагоди 90-річчя від дня народження видатного науковця, фольклориста, етнолога, літературознавця, культурно-освітнього діяча, іноземного члена Національна академія наук України Миколи Мушинки.
З доповіддю на тему «Життєвий і науковий шлях Миколи Мушинки» виступила завідувачка кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін Волощук А.В. У своїй доповіді вона окреслила основні віхи життя вченого — від навчання у Празі та стажування в Києві до багаторічної наукової, громадської та меценатської діяльності.
Микола Мушинка був почесним доктором п’яти українських університетів, багаторічним професором Закарпатської академії мистецтв, де викладав спецкурс з культурології української діаспори, брав активну участь у конференції «Ерделівські читання» та очолював кафедру педагогіки та суспільно-гуманітарних дисциплін.
Він залишив по собі вагому бібліографічну спадщину: 142 книги, сотні наукових статей і тисячі публікацій. Окрім наукової діяльності, був відомим колекціонером і меценатом, передавши музеям і бібліотекам унікальні мистецькі та книжкові зібрання.
Теплими словами вдячності та гордості про Миколу Мушинку згадували ректор академії Приймич М.В. та доцент кафедри рисунку Сирохман М.В., підкреслюючи його вагомий внесок у розвиток української науки й культури.
Життя Миколи Мушинки — це приклад служіння Україні, вірності науковій правді та незламності духу.
«Життєвий і науковий шлях Миколи Мушинки» (до 90-річчя від дня народження)
Є на земній кулі люди, які залишають по собі помітний слід завдяки вагомому внеску в розвиток національної й світової культури. До таких особистостей належить Микола Мушинка — людина надзвичайного таланту, виняткової працездатності й глибокої любові до України та Пряшівщини, що перебуває у складі Словаччини.
Микола Іванович Мушинка — фольклорист, філолог, етнолог, історик, педагог, публіцист, літературознавець, мистецтвознавець, бібліограф, культурно-освітній діяч, українознавець, голова Асоціації українців у Словаччині (з 1990 року), член Міжнародної комісії з дослідження національної культури Карпат і Балкан, іноземний член Національної академії наук України.
Він є почесним доктором п’яти університетів України: Національного університету «Острозька академія», Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, Ужгородського національного університету, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка та Закарпатської академії мистецтв.
Микола Мушинка народився 20 лютого 1936 року в лемківському селі Курів на Пряшівщині (Словаччина), де на той час панувало сильне русофільство. Навчався він у російській початковій школі, яка діяла і під час німецької окупації Словаччини. Після війни батько віддав Миколу до російської гімназії у Пряшеві.
У 1948 році до влади в Чехословаччині прийшли комуністи, які запровадили предмет української мови і літератури в окремих вищих навчальних закладах. Микола вступив до Інституту російської мови і літератури у Празі, адже саме там викладали українську мову і літературу. Курс читав професор Іван Панькевич — діалектолог і фольклорист. У Радянській Україні І.Панькевича затаврували як буржуазного націоналіста: його праці не видавали, тоді як у Празі йому дозволили працювати. Саме І.Панькевич справив найбільший вплив на формування національної свідомості Миколи.
У 1963 році Миколу Мушинку направили на трирічну штатну наукову аспірантуру на кафедру етнографії і фольклору філософського факультету Карлового університету в Празі. Пізніше його скерували на довготривале навчальне стажування до Києва — спочатку до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, а згодом — до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Наукова програма передбачала проведення фольклористичного дослідження серед післявоєнних переселенців із Пряшівщини, які оселилися в Рівненській та Волинській областях. Це дозволило Миколі їздити до краян і збирати матеріали для наукової праці, щоразу отримуючи дозвіл від міліції. Подорожі до людей, які залишили свої лемківські домівки на сході Словаччини й опинилися у так званому «радянському раю», де не могли навіть отримати паспорта, відкривали дослідникові очі на справжню радянську дійсність.
У Києві Микола переживав непрості й суперечливі відчуття. Переконаний українець приїхав до столиці України, щоб удосконалити знання української мови, однак у повсякденному житті міста панувала російська. Це викликало внутрішній протест: він почав принципово спілкуватися українською. Саме в цей період він познайомився і став тісно спілкуватися з українськими дисидентами — Михайлиною Коцюбинською, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою та іншими представниками українського шістдесятницького руху. Вони запрошували його на зустрічі та обговорення. Оскільки Микола мав вільний перетин кордону і службовий паспорт, йому час від часу довіряли перевозити самвидав. Так він почав доправляти літературу до Пряшева, звідки її передавали до Югославії, а звідти — своїми каналами — на Захід. Навіть колишній канадський комуніст Джон Коляска, який проживав у Радянському Союзі, передавав деякі свої матеріали з України на Захід у вигляді машинописних копій, адже КДБ пильно стежив за ним.
Микола був причетний до переправлення на Захід праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Під час перевезення його затримали на кордоні — хтось доніс. Після цього Микола Мушинка опинився у списках неблагонадійних. На той час Микола Мушинка вже добре розумів, як комуністичні спецслужби діяли проти дисидентів. Тому, коли він почав видавати у США через митрополита УАПЦ Мстислава (Скрипника) свою колекцію екслібрисів — книжкових знаків шістдесятників, — він узяв собі псевдонім Микола Вірук (зворотна назва рідного села Курів). Це була перша публікація Мушинки на Заході.
Микола Мушинка вже не міг продовжувати навчання в Києві й захистив кандидатську дисертацію «Володимир Гнатюк — дослідник фольклору Закарпаття та його зв’язки з чехами і словаками» у Карловому університеті в Празі у 1967 році.
Після придушення Празької весни у 1968 році радянські війська окупували Чехословаччину. А з 1972 року, коли в Радянському Союзі почалися масові арешти українських дисидентів, репресії поширилися й на Чехословаччину. Тоді Миколі Мушинці «пригадали» все його минуле: його звільнили з університету, заборонили займатися науковою діяльністю, викладати та публікуватися. Протягом півроку він не міг знайти жодної роботи. Зрештою він пішов пастухом у колгосп свого рідного села. Однак і там спецслужби не залишили його в спокої та з часом змусили керівництво колгоспу звільнити його. Однією з причин припинення «пастушого життя» стало втручання чехословацької державної безпеки. Вона написала до дирекції колгоспу з вимогу звільнити Миколу Мушинку. Для спецслужб було зручніше, щоб він жив у місті — там легше контролювати, з ким він зустрічається, про що говорить і з ким підтримує контакти. І справді, колгосп змушений був звільнити Миколу Мушинку, хоча керівництво відгукувалося про нього як про надзвичайно спокійного й сумлінного працівника.
Микола Мушинка перебуває у Пряшеві, де влаштувався кочегаром і працював на цій посаді аж до падіння комуністичного режиму в Чехословаччині. Цей період Микола Мушинка згодом згадував із гумором і називав його продуктивним. Попри заборони, він не припиняв наукової діяльності: продовжував досліджувати, записувати обряди та народні пісні, вивчати побут і писати наукові розвідки.
Комуністичний режим у Чехословаччині був порівняно м’якшим, ніж у Радянському Союзі. Тому Миколі Мушинці інколи вдавалося публікувати окремі наукові статті. Водночас у комуністичній системі діяв суворий порядок: для публікації статті за межами країни, особливо на Заході, необхідно було отримати дозвіл від компартійних органів, служби безпеки або цензурних структур. Однак ці обмеження стосувалися передусім людей, які працювали в академічній сфері. Ніхто й не припускав, що звичайний кочегар може писати наукові статті й публікувати їх на Заході. Коли ж про це дізналися представники чехословацької держбезпеки, його викликали на розмову. Формально порушення не було — лише «так не прийнято». Він розумів, що втрачати йому вже нічого: після заборони на наукову діяльність та роботи пастухом і кочегаром нижче опуститися було нікуди. «Що ви ще можете мені зробити? Звільнити з кочегарів?» — питав він.
У 1990 році Миколу Мушинку було реабілітовано, і він повернувся до роботи в Пряшівський університет, заснував Асоціацію україністів та Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Словаччині.
Окремої уваги заслуговує його дослідження Музею визвольної боротьби України в Празі. У 1945 році КДБ вивезло з Праги близько 40 тон архівних матеріалів цього музею, що стало великою втратою для української історичної спадщини. Після тривалих пошуків Микола Мушинка зумів віднайти вивезені архівні матеріали в українських архівах. На основі цих досліджень він опублікував монографію «Музей визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів», повернувши до наукового обігу важливі сторінки історії української еміграції.
Він створив найбагатшу бібліотеку україністики у Словаччині та передав Пряшівській державній науковій бібліотеці понад 15 000 видань.
У 1997 році Мушинці було присвоєно звання академіка Національної академії наук України та нагороджено орденом «За заслуги». У січні 2021 року, з нагоди 85-річчя, він отримав орден князя Ярослава Мудрого.
Микола Мушинка протягом багатьох років працював у Закарпатській академії мистецтв, викладав спецкурс «Культурологія української діаспори та її участь у відродженні Закарпаття», активно брав участь у щорічній міжнародній науково-практичній конференції «Ерделівські читання» та певний час обіймав посаду завідувача кафедри педагогіки та суспільно-гуманітарних дисциплін.
Окрім наукової діяльності, Мушинка був пристрасним колекціонером творів образотворчого мистецтва. Його приватна галерея охоплювала десятки визначних робіт українських митців, серед яких — Олекса Новаківський, Михайло Бойчук, Василь Касіян, Йосип Бокшай, Опанас Заливаха та інші.
Він був власником найбільшої у світі приватної колекції творів Олекси Новаківського. Ще за радянських часів Мушинка пропонував безкоштовно передати свою колекцію за умови написання об’єктивної монографії про художника та організації його персональної виставки. Він навіть був готовий сам підготувати текст без зазначення свого авторства — аби лише з’явилося ґрунтовне правдиве дослідження про митця. Реалізувати цей задум вдалося вже після розпаду Радянського Союзу.
Громадянин із великої літери, хоч і зі скромною пенсією, став меценатом і для Львова, подарувавши Художньо-меморіальному музею коштовну колекцію з 50 картин Олекси Новаківського. Комісія фахівців оцінила подаровану ним колекцію у понад 260 000 євро.
Окрім мистецьких творів, Микола Мушинка мав величезну збірку з понад 30 000 українських книжок, які він також передав науковій бібліотеці в Пряшеві.
Микола Мушинка повернув у сучасний обіг імена письменників, учених, митців, громадських, політичних і церковних діячів, а також учасників збройної боротьби Прикарпатської Русі за незалежність України. Помер 12 вересня 2024 року.
Його бібліографічна спадщина вражає: 142 книжки, публікації та брошури, 570 наукових статей, майже 900 рецензій і 2 500 науково-популярних статей. Лише для «Енциклопедії сучасної України» він підготував майже 300 гасел.
Життєпис Миколи Мушинки безперечно заслуговує на окрему книгу та гідне вшанування. Життя й праця Миколи Мушинки — це приклад відданості українській культурі, мужності перед труднощами та незгасимого прагнення зберегти нашу історичну та наукову спадщину для майбутніх поколінь.